Український художник Юрій Скандаков. Повернення феномена

Автор: Тамара Стріпко

Юрій Скандаков, український художник, жив та творив у Львові. Народився 21 лютого 1932, с. Халізово (Оренбурзька обл., Росія), помер 10 січня 2007, Львів.

Багато років більша частина робіт Юрія Скандакова вважалася загубленою. Але нещоднавно стало відомо, що у серпні— вересні у Києві буде відкрита велика персональна виставка його картин під назвою “Повернення феномена”. Безперечно, творчість Юрія Скандакова, “Душі Львову”, як його називали сучасники, можна сміливо називати культурною спадщиною України. Чому це так і в чому феноменальність митця розповідає відома мистецствознавець Тамара Стріпко.

Понад десятиліття минуло, як відлетіла у засвіти душа неймовірно талановитого й самобутнього художника Юрія Скандакова, а у мистецькому Львові ще й зараз  залишається незаповненим вивільнений простір особливого духовного ландшафту, котрий він невпинно вибудовував своєю людською присутністю і магічною палітрою. Сполученість його багатогранної натури з містом була настільки органічною, що і уявити Львів без маестра ставало неможливим.

Двоє в місті 1960 папір,пастель 45х35

“Душа Львова” – казали про нього ті, хто знав художника особисто, а таких було багато: у цьому феєричному місті він прожив усе своє свідоме життя, починаючи із студентської лави. Та й працював переважно за фахом – художником модельєром-конструктором на знакових підприємствах, лишаючи незмінно добрий слід присутності у справах і людських душах.

У Будинку моделей його ім’я пов‘язують із започаткуванням моди на розписані жіночі капелюшки, котрі після міжнародної виставки у Парижі поширилася у Європі. На телевізійному заводі “Електрон” саме ним створено логотип підприємства у вигляді блакитного симпатичного кажана, котрий завжди викликає посмішку й створює добрий настрій. Є його внесок і у дизайнерських рішеннях автобусного заводу “ЛАЗ”.

Викладацька робота у своїй “альма-матер” – Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва – приносила особливе задоволення: звична й улюблена з юності атмосфера, зустрічі й задушевні бесіди з шанованими викладачами, які стали колегами, можливість творити й засівати власний досвід у благодатний ґрунт – давало відчути цілісність й наповненість життя. А ще там з’явилося багато, багато учнів й послідовників, котрі щиро шанували, а то й обожнювали свого маестра. Було за що.

У стрункій постаті з фотоапаратом й валізкою через плече, де зберігався нехитрий малярський інструмент – олівці, пензлі та фарби, скуйовдженій чуприні, увічненій в автопортретах й на світлинах, було щось ідеалістично-ірраціональне. Як кожен найменший дворик і вуличка цього феєричного міста концентрують магію пережитих і перманентно породжуваних емоцій, так і сам Скандак (як називали його друзі) уособлював якусь по-особливому добру емоцію, а ще – інтригу: яким буде черговий фокус, що витворить його віртуозна палітра, щойно вивільнившись назовні з сакральної валізки?  

А художником він був від Бога. Творив легко, вихоплюючи суть, ніби насолоджувався самим процесом й легко прощався із створеним, роздаровуючи свої творіння навсібіч.

Імпровізація доладно римувалася у його штрихах/мазках в одухотворені образи й характери – людей, львівських вуличок й кварталів, квітів – всього, чого торкалася його чутлива душа. Можливо через те захоплювався королем джазу Луї Армстронгом. Часто, коли простір львівської майстерні (його “Дах Світу”) наповнювався звуками діксиленду чи іншої джазової імпровізації у виконанні кумира, сам ставав біля мольберта й виводив власну партію на полотні, вібруючи поліфонією кольорової октави. Вроджений дар!

Балерина 1974 папір,пастель 58х50

Видатний музеєзнавець Борис Возницький пригадував, як навчаючись на третьому курсі Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва імені Труша, бігав на потік до першокурсників – пройшов поголос, що там “творив дива”, щойно зарахований на навчання Юрій Скандаков. І, направду, дивувався природженому дару юного колеги.

Курс Скандакова взагалі видався зірковим. У  той самий час разом з ним вивчали тонкощі художнього ремесла Зеновій Флінта, Олег Мінько, Петро Маркович, Любомир Медвідь – в подальшому корифеї мистецького цеху.

А з Іваном Марчуком, сьогодні всесвітньовідомим художником, що за рейтингом британської газети Daily Telegraph внесений до списку ста геніїв сучасності, сиділи за однією партою, разом ходили на пленери, ділили нехитрий студентський побут. Затяті й заточені на живопис (навчалися на відділенні декоративного розпису), вони обидва походили з провінції (Марчук із села Москалівки, що на Тернопіллі, Скандаков аж із Південного Уралу) і, як це властиво провінціалам, котрі уже в дитинстві проходять життєві університети, несамовито прагнули самоствердження й самовираження. Марчук ще в студентські роки зауважив і завжди високо цінував у товаришеві неабиякий талант рисувальника-імпровізатора. І цей талант успішно розкрився на благодатному ґрунті училища, а згодом і Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, де вже за декілька років сам стане викладачем, а згодом завідувачем профільної кафедри художнього текстилю.

Окрім природного хисту й здорової амбітності, на долях талановитих юнаків позначилася присутність у їхньому житті наставників європейської мистецької школи. Так, зокрема, Роман Сельський, був учнем всесвітньовідомого французького художника Леже. Іван Марчук називає своїх викладачів «особливою кастою людей, ерудованою і, як тоді здавалось студентам, аристократично-недосяжною. Вони добре орієнтувалися в основних тенденціях світового мистецького процесу, ненавиділи існуючий режим і, попри наступ тоталітаризму, отримували через свої потаємні канали західноєвропейську мистецьку літературу, до якої долучали найбільш тямущих студентів. Від них можна було почути запитання:  “Ти був у Римі?”, – і відчути на собі здивовану реакцію на заперечення (де дітям повоєнної доби про таке навіть мріяти!?) : “Ти не був у Римі!?”.

Разом з тим, наставники глибоко вболівали за своїх учнів, цінували їхню індивідуальність й самобутність, наполегливо плекали в них творчу свободу й свободу творчості, застерігаючи від стереотипів, ідеологічних й мистецьких штампів.

Дотичність до неофіційної підпільної мистецької академії Звіринського, куди вчитель залучав найбільш обдарованих студентів (“герметичне коло Карла Звіринського”),  розширювала для Скандакова діапазон мистецької перцепції, відчиняла браму у великий мистецький світ, де на той час володарями дум і душ були Далі й Пікассо, домінував авангард, відвойовувало право бути достойно сприйнятим некласичне мистецтво. Вчитель наполегливо спонукав до вивчення філософії, підводив до усвідомлення взаємопов’язаності всіх видів мистецтва, переконливо демонстрував, що малярство Моне видає звуки, так як і музичний імпресіонізм Дебюсі розкладається на кольори. Навчання додавало ерудиції, обізнаності у секретах ремісництва, впевненості і розкутості у пошуку власного авторського почерку, котрий уже невдовзі став впізнаваним і, власне, сотворив основу феномену Скандакова.

Маючи вроджене відчуття гармонії й інтуїтивну здатність синтезувати з навколишнього світу на полотно не окремі предмети, а ніби курпускули самого багатогранного світу в усіх його багатовимірних проявах (світло, звук, характер, настрій), він довів імпресіоністичні зображення до асоціативної чуттєвості. Так маневрувати кольором, ритмічним поєднанням філігранних і грубих мазків пензлем, а то й мастихіном, пальцем, досягаючи аж дзвінкої прозорості випромінюваного на полотні світла, дано тільки великому майстру.

Скандаков творив інтелектуальне мистецтво. Експериментуючи з кольором, він захоплено досліджував палітру Сезанна і дивувався, що той використовував на полотнах понад 20 відтінків зеленого. Не з меншим інтересом вивчав властивості сірого у творах Веласкеса. Сам же майстер возвеличив білий колір, давши волю стихії його тонів й напівтонів у пейзажах, портретах, квіткових композиціях й урбаністичних замальовках, продемонструвавши пов’язаний з ним спектр чуттєвих асоціацій. Саме біла палітра, розсипаючись мерехтливими ритмами/переливами по всьому полю полотна або концентруючись на домінантних точках композиції, створює ілюзію плину ріки, запального танку чи драматичну напругу сюжету й образу. 

Митець мав тонку душевну конституцію, підвищену чутливість до прекрасного у природньому й рукотворному, вміння його по-своєму побачити й відтворити й нагадував менестреля величного Львова. Він знав кожну вуличку й провулок улюбленого міста, безліч разів обходив кожен закуток й куточок, вслухаючись у голоси гамірливої юрби, соборів і церков, птахів і… тиші. Його око вихоплює, а рука виписує на полотні сутнісні риси того чи іншого кварталу, будинку чи монумента. Він це виконує настільки вправно, що навіть абстрактна формалізація будь-яких урбаністичних об’єктів робить їх впізнаваними й ностальгійно одухотвореними.

Не менше, ніж секрети львівських двориків, його цікавила загадка, таїна краси і досконалості, котру, передусім, вбачав у жіночій вроді. Він до нестями захоплювався й марив нею і, уявивши ідеальний образ своєї мрії, линув за ним всупереч будь-яким раціональним перепонам, щоб хоча б спогляданням наблизитися і збагнути її екзистентну суть. А потім сам відтворював ці образи-марення, врівноважуючи власну внутрішню екзальтованість і нестримність. Звідси теми його численних картин у стилі ню, зображення натурниць, танцівниць тощо. Так, на одному з полотен в образі танцівниці друкарською фарбою він намалював Майю Брусиловську, одну з найяскравіших зірок київського нонконформістського інтелектуального й богемного кола кінця 60-х-початку 70-х років минулого століття, яке він, траплялось, відвідував, буваючи у Києві, захопившись харизмою й пристрасною вдачею цієї неординарної жінки. Її літературний хист не лишав байдужих, коли на зустрічах вона виголошувала свої монологи, точніше демонструвала моноспектаклі. На згаданій картині Скандаков передав гіперболізований фінал такої зустрічі у вигляді діонісійської вакханалії: оголена Майя танцює при свічках, а на задньому плані на блідому тлі мерехтливого неба виокремлюється міфічна фігура з ріжками й копитами.

Для митця була важливою присутність у його героїнях духовного початку й експресії. Він готовий був вивертати назовні внутрішній зміст, щоб докопатися і збагнути первинну суть у чистому вигляді, «додавати палітрі вогню», щоб створити атмосферу піднесеності.

Виконані ним портрети динамічні й одухотворені. Він уміло сполучає кольори так, що на контрасті викрешує настрої, вивільняє приховану енергію своїх героїв і дає волю почуттям. Цей психологізм невід’ємна складова його феномену, секрет притягальної сили його таланту.

Скандаков – художник радості і світла, експресії й оптимізму, обожнюваний у Львові й мало знаний в Україні.

Коли майстра не стало, Львів ніби втратив свій добрий і світлий оберіг, без якого порушується цілісність і гармонія усталеного ладу. Печальні настрої серед представників мистецького середовища посилювала звістка про втрачений неоціненний художній доробок – феномен, котрий неналежно оцінений, практично не досліджений, і, зрештою, невідомий широкому загалу. І тривалий час вважалося, що колекція майстра розпорошена по світах і втрачена назавжди. Тож навіть для виставки з нагоди вшанування його світлої пам’яті у Львівській національній картинній галереї сформувати повноцінну експозицію, яка б достойно відбила велич львівського феномена, не вдалося. Усвідомлення, що поряд творив великий художник, який володів унікальним авторським стилем й винайшов власну авторську техніку, прийшло, але… митець пішов назавжди…

І раптом сенсаційна новина: Київська національна картинна галерея у серпні – вересні цього року презентує виставку полотен Юрія Скандакова під промовистою назвою “Повернення феномена”. Як з’ясувалося, його друзям все ж вдалося зібрати по максиму те, що здавалося назавжди втраченим і… дати мистецтвознавцям, шанувальникам, глядачам ще один шанс побачити і насолодитися мистецтвом, закоріненим на високій естетиці і духовності.

А безпосереднє спілкування з шедеврами краще за будь-які слова дасть можливість збагнути суть феномена Скандакова.