Майстерня Юрія Скандакова – то була його фортеця. Все в тому місці нагадувало та віддзеркалювало митця.

Коли друзі та знайомі приходили до нього у майстерню, то піднімалися по таких крутих сходах. Заходили в маленьку його робітню і в момент стіни всі розсувалися! Це був великий простір, наповнений світлом, радістю, наповнений жінками, пейзажами, квітами. На вікні стояв такий довгий ящик, і там буяли ромашки, а поміж ними вистрелювали стріли цибулі, які використовувалися в інший нестандартний спосіб, про що розкажемо трохи пізніше.

Грала музика обов’язково, а це була музика Армстронга або Джо Кокера, якого він також дуже полюбляв. Стояла невелика пічечка на якій він весь час картоплю пік. Це була страва його дитинства, і він її дуже любив.Скандаков був перфекціоністом у всьому, і навіть у тому чим він частував. Картопля то була перша страва, а потім — червона риба і шнапс. І починалось дійство, в нього була така палітра, він брав її та перемащеного свого фартушка, і починалось. Починалась мелодія. Могла бути така легка, пасторальна, а могла бути така містична, яка дуже глибоко хвилювала. Він малював дуже часто. Володів часом, знав секрет. Тому що ці квіти у нього жили, і завжди живуть (ті квіти, що на картинах). Вони живуть, вони пахнуть, вони трепетні. Здається, що він не лише знав, а й і відчував символіку квітів, міг поглинути у цей квітучий характер, іриси у нього були такі, закохані паничі чемні, півонії, як у Нечуя-Левицького – жінки середнього віку, розкішні, відкриті, жоржини були такі пристрасні, що аж пекло від них, ромашки такі делікатні, як серпанок вранці. Квіти! Ніхто їх так не малював, як Дядя Юра!

Малярство – це було єдине його кохання на все життя. У Львові розповідають, що коли знайомі та друзі Скандакова заходили в майстерню, заставали його за мольбертом, то питали: «Дядя Юра, ти працюєш?», а він відповідав: «Я не працюю, а кайфую! Яка ж це робота!».

Джерело: https://bit.ly/2Va45o4